Інгмар Бергман. Фанні та Александр.

Чудово зфільмовано. Дуже професійно. Мабуть я цього разу переглядав режисерську версію, бо вона розтягнулась на 5 годин. Звичайно, я собі розділив фільм на кілька серій, але жодного разу не нудьгував. Красиво і неквапно жили собі 100 років тому шведські аристократи. Великий, зі смаком влаштований фамільний будинок, багато квітів, вишукані костюми… (навмисне зупиняв кадри, щоб краще роздивитись). Всі персонажі дуже люблять театр і якимось чином пов’язані з лицедійством – в якості акторів, благодійників, а також їх родичів та дітей (Фанні та Александра). (Чим вони ще займаються і звідки беруть кошти на таке прекрасне життя, з фільму не ясно). Служниці та покоївки вважаються майже членами родини: на великі свята вони сидять за одним столом з господарями. В атмосфері відчувається природність та невимушеність. Щоправда, іноді в більш вузькій компанії герої починають сваритись, а головний герой – підліток Александр – навіть трохи матюкається (в російському перекладі, шведську я не розумію). Та потім все більш-менш налагоджується. Несподівано в цю ідилію втручається справжній монстр. Це злий і підступний блакитноокий єпископ, очевидно лютеранський (ця конфесія переважає в Швеції – я перевірив у словнику), але з єзуїтською (в негативному сенсі) сутністю. Йому вдається оплутати своєю павутиною молоду вдовицю Емілі разом з її дітьми Фанні і Александром. Він жорстоко над ними знущається, прикриваючись християнською мораллю. Очевидно, що Бергман трактує цього персонажа, як втілення Зла, і він повинен викликати у глядача глибоку фізичну огиду. Так воно і є. Але, якщо трошки абстрагуватись від мелодраматичних кіношних прийомів з різками і темними чуланами, то цей єпископ Едвард – дуже самодостатня і цілеспрямованна особистість (на відміну від усіх інших персонажів). Його поведінка зрозуміла і цілком відповідає посаді християнського пастиря, принципового і безкомпромісного. В конкретному сюжетному конфлікті між Александром та його вітчимом Едвардом останній хоче відучити свого пасинка брехати і займатись наклепами (Бергман виправдовує цю брехню дитячою фантазією – як на мене, непереконливо). Єпіскоп впевнений, що цього можна добитись від Александра за допомогою морального тиску та фізичних покарань. Невеличкий нюанс: з точки зору европейця 1982 року (вихід фільму), карати дітей різками – жахливе середньовіччя. А для Європи 1907 року (по сюжету) – банальна буденна подія, навіть в школах для дітей аристократів. (До речі, в фільмі немає жодного кадру, в якому діти ходили би до школи, або дома вчили якісь уроки. Суцільне неробство, як і у їхніх родичів-театралів). Та зрештою Александр виявляється міцним горішком і не бажає підкорятись. Будинок лютеранського єпископа – повна протилежність рідному дому і також викликає фізичну відразу. Все – в брудно-сірих тонах. На вікнах – не квіти, а грати. Прислуга – неохайні потворні жінки, які займаються доносами за наказом господаря. Навіть тяжкохвора тітка єпископа, яку він зворушливо доглядає, - товста, огидна баба. Хто ж врятує Емілі та її дітей від катувань та принижень? Її родичі спочатку не дуже звертають увагу на це, продовжуючи свої театральні розмови. Та ось з’являється герой-визволитель: це дядечко Ісаак, друг сім’ї і шанувальник бабці Фанні та Александра. Він викрадає і ховає дітей. Потім багаті родичі Емілі (мабуть за порадою дядечка Ісаака) скуповують всі векселі єпископа і пропонують йому обміняти їх на згоду на розлучення. (Цікаво, де він стільки боргів наробив, якщо веде такий аскетичний спосіб життя?). Єпископ відмовляється. Зрештою, чи то через нещасливий випадок, чи в результаті магічних дій дядечка Ісаака (з фільму незрозуміло) злочинець гине в страшних муках, а діти з мамою повертаються в свій колишній святковий світ, де продовжується їхнє веселе безтурботне життя. Хеппі енд. Після перегляду я спробував зрозуміти, чому мені не подобається цей безтурботний світ? Точніше, чому мені зовсім не хотілось би в ньому мешкати, якби я був аристократом? І зрозумів, що насправді там дуже нудно і нічого цікавого (після смерті єпископа) ніколи не відбудеться. Їм нічого не треба, цим шведам: вони все мають і вміють це цінувати. Хоча, на мій погляд, справжні аристократи нічого спільного з цим комічним кодлом не мають, тому що ролі у справжніх аристократів – ну, зовсім інші…. І ще один дім я забув описати. Дім доброго дядечка Ісаака, де ховаються діти від монстра. Якщо перший дім був оселею добра, а другий – лігвом звіра, то дім дядечка Ісаака – резиденція мудреців і магів, а також театр маріонеток. Ще там є клітка, в якій утримують божевільного, що володіє якоюсь таємничою страшною силою, а також древня мумія, яка дихає і ворушиться. І взагалі, цей епізод заповнений різноманітними містичними натяками і алегоріями. Для «утаємничених», до яких я звичайно не відношусь. А може насправді немає ніяких прихованих одкровень в малозрозумілому але дуже глибокодумному оповіданні дядечка Ісаака? Може дядечко Ісаак – не тільки добрий чарівник, але ще і майстерний ілюзіоніст?